|
Бучач |
||||||||
Бу́чач (нім. Butschatsch, пол. Buczacz, їдиш בעטשאָטש) – місто в Україні, центр Бучацького району Тернопільської області. Розташоване за 72 км на південний захід від обласного центру, на обох берегах Стрипи. Населення – 12,5 тис. мешканців (2006). Площа 9,98 км². Бучач розташований на перехресті шосейних доріг, що ведуть на Дарахів, Монастириська, Чортків, Золотий Потік, Коропець, Золотники і Товсте. Залізнична станція Бучач — кінцева станція лінії Бучач—Чортків. Пам'ятки Архітектурні пам'ятки Бучача – замок (кін. XIV ст.), церква в урочищі Монастирок (XVI ст.), церква св. Миколая (1610) з дзвіницею (XIX ст.), костьол оо. Домініканців (1652), комплекс монастиря оо. Василіян з церквою і дзвіницею (1753), ратуша (1750-51; архітектор Б.Меретин, скульптор Й.-Г. Пінзель), Успенський собор (1761-63), Хресто-воздвиженська (1753-70) і Покровська (1764) церкви. В останній були різьблені роботи Й.-Г. Пінзеля (нині зберіг. у ТОХМ і ТОКМ), настінний розпис виконав Я. Головацький. Пам'ятка природи – залишки парку кін. XVIII-поч.XIX ст.
Пам'ятки історії та культури: меморіал Слави (1954, реставр. 1984; скульп. Є. Карпов, арх. О. Зайцев); погруддя Т. Шевченка (1968); поховання на міському цвинтарі Січових Стрільців і жертв репресій 1940-х (1992); символічні могили воякам УПА та євреям, які загинули під час 2-ї світ. війни (1992); два пам'ятники Т. Шевченку (1994, скульп. В. Савчук, арх. М. Бевз; 1995, скульп. В. Римар, арх. Р. Кавецький); пам'ятна таблиця громадському діячеві, доктору В. Гамерському та композиторові, педагогу С. Ілевич (2002), монумент-фігура Ісуса Христа (2003, скульп. Р. Вільгушинський). Діють монастир оо. Василіян, церкви Чесного Хреста Господнього та Покрови Пресв. Богородиці (обидві – УГКЦ), св. Миколая і св. Михаїла (обидві – УАПЦ), костьол Успіння Пресв. Богородиці, молитов. будинок ЄХБ. У книгозбірні г-зії зберігалося Бучацьке Євангеліє. Персоналії Тут народилися російський видавець і книгопродавець Йосиф Кнебель (1854-1926), український громадський і просвітній діяч Михайло Галущинський (1878-1931), адвокат та діяч УНДО Франц Свістель, церковний діяч і богослав отець Теодозій Галущинський (1880-1952), польський живописець Міхал Віктор Чепіта (1884-1941), єврейський письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури Шмуель Йосеф Агнон (1888-1970), діяч польського і міжнародного робітничого руху, публіцист Остап Длускі (А.Лянгер, 1892-1964), український письменник, літературний критик і журналіст Михайло Островерха (1897-1979), громадський діяч, ветеринар Євген Барановський (1914-1985), діяч ОУН-УПА, сотник Ярослав Косарчин (Байрак, Козак; 1920-1951), математик Роман Воронка, громадський діяч, співзасновник Фонду Допомоги Дітям Чорнобиля і Фонду Руху (нар. 1940)). У гімназії викладали письменники І.Грабович, Ю.Добриловський, В.Масляк, ігумен Бучач.монастиря І.Нерезій, педагог Г. Сінгалевич. В серпні 1996 місто відвідав український письменник, уродженець Тернопільщини Юрій Покальчук як консультант документального фільму про Ш.Й Аґнона. Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії. Історія
Неписана історія міста Бучача сягає сивої давнини. На Федір-горі під час археологічних розкопок у 1924 році знайдено кам'яні колодкоподібні долота і широкі плоскі тесла із стараннозашліфованою поверхнею. Такий інвентар – типовий для племен культури лінійно-стрічкової кераміки (епоха неоліту, 6-3 тис. до н. е.). На березі Стрипи виявлено також залишки двох поселень ранніх племен трипільської культури та поховання бронзового віку. Перша письмова згадка про Бучач датується 1260 роком. На території міста знаходилось давнєслов'янське поселення, яке до середини XIV століття входило до складу Галицько-Волинського князівства. Назва міста походить від архаїчного слова «буча», в значенні корінна вода напровесні, бистрина і глибінь, що досить точно відображає навколишній ландшафт. Наприкінці XIV століття. внаслідок тривалої боротьби між Польщею і Литвою, яка точилася понад 20 років, Східну Галичину, а в її складі й Бучач, загарбали польські феодали. У своій політиці шляхта спиралася на місцевих магнатів, які в XV столітті одержали однакові з нею права. У 1515 році місто отримало магдебурзьке право. 3 1558 року тут двічі на рік проводились ярмарки, а щотижня в четвер – торги. Більшість мешканців Бучача займалась ремеслами та землеробством. Міщани відробляли панщину (3-4 дні на тиждень), сплачували десятину, виконували різні повинності.
Під час визвольної війни українського народу 1648-1654 років у місті розгорнувся антифеодальний рух. У вересні 1648 року місцеві жителі допомагали селянсько-козацьким військам оволодіти Бучацьким замком. Не раз під його стінами велися запеклі бої. У 1655 і 1667 роках фортецю намагалися захопити кримські татари, але зазнали невдачі. Відступаючи, вони спалили місто. В 1672 році його окупувала турецька армія, а 18 жовтня за договором між Польщею Туреччиною усе Поділля відійшло під владу турецької Порти. Кордон проходив по Стрипі і поділив місто на дві частини – східну (турецьку) і західну (польську). Польський сейм, що зібрався у квітні наступного року, відмовився ратифікувати цю угоду. Військові дії з Туреччиною продовжувалися. В листопаді 1673 року війська під керівництвом Яна III Собеского здобули перемогу над турками під Хотином. Умови Бучацького мирного договору залишились на папері. В 1712 році, після, першого поділу Польщі, Бучач у складі Східної Галичини захопила Австрія (з 1867 року – Австро-Угорщина). 3 кінця 1809 до 1815 року місто за Шенбдрунським миром належало Росії. Скасування панщини 17 квітня 1848 року, сприяло розвиткові капіталістичних відносин, однак не полегшило життя робітників та селян. Селяни і міщани Бучача, які одержали невеликі ділянки землі зобов'язані були сплатити протягом 13 років великий викуп. Прокладення в 1884 році залізничної лінії Станіслав-Ярмолинці, яка пройшла через Бучач, спричинило до пожвавлення промисловості і торгівлі. На початку Першої світової війни, в серпні-вересні 1914року, південніше Бучача, у межирічні Серету і Стрипи, кипіли запеклі бої. 15 серпня 1914 року російські частини вступили в місто і стояли тут до липня 1917. А вже в листопаді 1918 року, після розгрому Австро-Угорської імперії, Бучач увійшов до складу ЗУНР. 15 вересня 1920 року війська Польщі знову окупували Бучач і до вересня 1939 року місто перебувало під владою цієї держави. 17 вересня 1939 року було введено війська Радянського Союзу. 7 липня 1941 року Бучач захопила німецька армія. За час окупації вона знищили майже 7500 жителівміста і сіл району, 1839 юнаків і дівчат вивезли на каторгу до Німеччини, зруйнували 177 будинків, ряд промислових підприємств, приміщення школи та інше. Остаточно місто було визволене 21 липня 1944 року і почався новий етап у його відбудові та розвитку. Після закінчення військових дій населення краю почало відбудову промислових підприємств, житловогосектора. Вже в серпні-вересні 1944 року відновили роботу спиртзавод, маслозавод, пром- і харчокомбінати, електростанція, промартілі. У 1955 році на околиці Бучача розгорнулося 6удівництво цукрового заводу, а вже через три роки (1958) він запрацював. В 1966 році до ладу стали консервний, ливарно-механічний заводи, а в 1969 році – лісозавод. За матеріалами сайту «Бучач сьогодні» История коньяка «Бучач»
Не был он равнодушен и к изысканным вкусам винных напитков, основав в городе собственную винокурню (1769). Со временем здесь стали производится алкогольные напитки не только для личных нужд графа, а еще позднее винокурня стала заводом. В начале 2007 года на основе графских владений родился новый вкус коньяка «Бучач». Продолжать винодельческие традиции Потоцкого стало ЗАО «Галспирт», которое выкупило ликероводочный завод, основанный на территории винокурни графа. Была произведена полная реконструкция предприятия, завензено современное оборудование, к работе приступили лучшие коньячные мастера, разработавшие три новых вкуса – Бучач Потоцкий, Бучач Гербовый, Бучач Абданк. Материал сайта «Коньяк Бучач»
|
