Колоча́ва

Село у Міжгірському районі Закарпатської області.

Розташоване в гірській долині між полонинами Стримбою, Дарвайкою, Барвінком, Красною і Ружею, за 26 км від районного центру. Через село протікає річка Колочавка – притока Тереблі. До села входять і колишні присілки: Брадолець, Горб,Гирсовець, Заверх, Затінь, Імшадь, Кальновець і Сухар. Колочава знаходиться на території Національного природного парку "Синевир".

Історія

Назва села походить від річки Колочавки,  а та в свою чергу від того, що болотиста .земля там «чавкає»:

Заснували село у першій половині XV століття втікачі від кріпацького гніту. У глибоких улоговинах між горами втікачі на деякий час знаходили притулок і звільнення від кріпацького ярма. Кожен поселенець будував собі хатину з маленькими вікнами, глиняною долівкою, солом'яною або дерев'яною покрівлею, без комина, з вогнищем посередині. Навколо неї пізніше будували житла сини й родичі; хутори розросталися й перетворювалися в присілки. При цьому вони зберігали свої історично виниклі назви (від річки, від прізвища першого поселенця тощо). Центром Колочави став хутір Лаз.

Територія вздовж Тереблі в епоху середньовіччя часто переходила від одного феодала до іншого. Вже з 1365 року в долині Тереблі 6 осад належали феодалам румунського походження Балку і Драгу та нащадкам останнього Драгфійовцям. В першій половині XV століття ці землі дісталися феодалам Білкеям, які в 1463 році передали їх своїм родичам – Урмезеям. Це і є перша письмова згадка про Колочаву. Після 1526 року долина Тереблі потрапила до складу Семиградського князівства. Всі ліси стали власністю ерару і включалися до складу Хустської домінії, а населення підпорядковується Хустському замку... 

Церква Святого Духа, 1795

Михайло Сирохман пише про церкву Святого Духа:

У Колочави-Горбi біля головної дороги сперечається стрункістю зі смереками дерев'яна церква св. Духа, що належить до найвищих архітектурних досягнень Закарпаття. Згідно з написом на одвірку, «Создан храм сей 1795 при парохові Іоані Попович при царі Францишкі ІІ майстрові Ференц Текка. Тоді був великий голод». У давні часи голод часто супроводжував верховинське життя і подібні нещастя часом фіксувалися у парохіальних книгах, а в Колочаві запис потрапив навіть на одвірок церкви.»

Легенда про розбійника Миколу Шугая.

У ХХ столітті Колочава, яка входила до угорської жупи Марамуреш, кілька разів переходила з рук в руки. Після поразки Австро-Угорщини у І світовій війні у селі часто панувало безвладдя. Відомим село стало завдяки легенді про Миколу Шугая (Сюгая). Він дезертирував з армії, і разом з друзями організував загін опришків, який нібито "від багатих брав, бідним давав". Утім, селяни до сьогодні переважно переконані, що Сюгай був звичайним розбійником, бандитом і згодом – убивцею. Понад півтора року його безуспішно намагалася упіймати чеська жандармерія, кілька "четників" загинуло. Зрештою, Шугая загнали у пастку. Його зрадили друзі, і зарубали разом із молодшим братом Юрієм заради викупу.

Роман  Іван Ольбрахта «Микола Шугай – розбійник».  Україно-чеський фольклорний фестиваль.

Історію Шугая описав у 30-х роках чеський письменник Іван Ольбрахт, який прожив у Колочаві 6 років. За цим романом  у Чехії згодом були зняті кінострічки та мюзикли, поставлені вистави, написані пісні, роман вивчали у середній школі. Поняття «Колочава» добре засвоїлось у чеській свідомості. В Україні легенду про Шугая знають менше. Тут, у середній школі, у 1982 році був заснований «соцреалістичний» музей Івана Ольбрахта, у 1996 перероблений у етнографічному стилі.

З початком масового туристичного руху у 90-х роках був заснований і фольклорний фестиваль, який від 1997 року проводиться у серпні за значної участі чеських туристів та місцевих фольклорних колективів. Музеєм та фестивалем займається вчителька Наталія Тумарець (Царенко). Вона ж разом із чоловіком та синами зайнялась реставрацією напівзруйнованої колишньої жандармської станції. Нині тут – корчма у народному стилі та пансіоном для туристів, переважно чеських, яких після скасування Україною у 2005 році візового режиму побільшало у десятки разів.

Сучасність

Колочава все менше нагадує місцевість, «де зупинився час». Ще 5-6 років тому сюди неможливо було додзвонитися і доїхати — особливо узимку за півметровим снігом. Недобудований клуб служив громадським туалетом. Нині тут всі мають мобільні телефони, у відремонтованому клубі стукають дискотеки. У 2002 встановлено бюст Ольбрахтові. Могили Шугая і вбитих жандармів доглянуті, у дерев'яній церкві працює музей.

Музей «Старе село»  Фото Оксана Чужа для Закарпаття онлайн		Музей історії залізниці  «Колочавська вузькоколійка».  Фото www.kolochava.com

У 2006 році створено ще кілька музеїв. Уродженець Колочави, київський банкір та політик Станіслав Аржевітін викупив 2 гектари землі, відкрив музей-скансен «Старе село», присвячений місцевим жителям – вівчарям, лісорубам, шевцям, корчмарям, мірошникам. Відкрита вузькоколійка з паровозом. Поряд з комплексом «Стара школа» відкривається «Чеська школа», «Церковно-приходська школа», «Народна школа» і «Радянська школа», а також «Лінія Арпада», музей бункерів групи Української Повстанської Армії, групи Штаєра. Аржевітін задумав заснувати ще й школу вівчарства, де молодь вчиться готувати токан з бринзою, доїти овець і дути у трембіту. Всього банкір планує відкрити 10 музеїв у Колочаві. Та романтиці поступається туристична комерція. Все частіше тут можна побачити різних мотоциклістів, джиперів, скутеристів.

Колочава є одним з найбільших сіл на Закарпатті, його населення становить біля 8 тисяч осіб. Розмовляють тут верховинським діалектом. Великий вплив на місцевих жителів мали румунські та німецькі переселенці. Численні румунські слова і сьогодні використовуються у повсякденному спілкуванні («колиба», «шалаш», «магура», «буц», «вурда», «бокончі», «сарака»). У радянський час тут працював завод, який виробляв обладнання для оборонного комплексу, був колгосп. Нині багато чоловіків їздять до різних країн на заробітки – до Чехії, Росії. Жінки працюють у домашньому господарстві, доїжджають до сусіднього села Вільшани, де працюють у дитячому будинку притулку для ментально хворих.

Ужгородський університет має тут свою біобазу.

Колочаві часто дошкуляють повені. У листопаді 1998 року село було повністю відрізане від світу через розмиті стихією дороги, дуже багато домогосподарств постраждало. Місцеві мешканці вважають, що причина у частих повенях полягає у надмірній та неконтрольованій вирубці лісу у Карпатах, хоча село лежить у зоні Національного парку «Синевир». Захаращені деревом потоки під час повені руйнують мости у долині та прибережні споруди. Дошкуляє екології і засмічення Тереблі побутовими відходами, особливо ПЕТ-пляшками. Через те, що у селах практично не діє система збору, сортування та вивезення сміття, мешканці викидають сміття у річки. У результаті на берегах Вільшанського водосховища, яке починається біля колочавського присілка Мерешор, плавають десятки тисяч використаних порожніх пластмасових пляшкок.