Манява

Історія села Манява

Історія села обведеного з двох боків скалами, сягає в давнину, яку практично не можна відтворити ні письмовими, ні речовими джерелами. Тільки усні перекази трохи відкривають завісу і дають повне розуміння минулого. Першим чітке пояснення назви народу, який проживав у підкарпатті дає візантійський історик Прокопій Касарійський, який називає “склавінів” і показує географію їх поширення. Сучасники доволі чітко вказують місце поселення славінів і антів слов'янських племен, які говорили на одній мові і мали однакові звичаї та обряди. За свідченням Прокопія “вони займали велику частину земель сучасної України і Польщі. Територія заселена склавілами простягалась на півночі до Вісли, на сході – до Дністра (1). Переселення склавінів з обжитих місць у 5-7 ст. привело до часткового обезлюднення цих територій і залишенням тут тільки дрібних поселень.

Це дає можливість говорити дослідникам карпатського краю про фактичне запустіння цієї території. Друга хвиля міграції з території Карпат маємо в 9 ст. коли слов’янське плем'я хорват покинуло гори і пересилилося на Балкани. Наступним таким ударом на місцевості, яка на початку 1241 року прокотилася Карпатами пройшла тим шляхом на балкани.
Правда ця назва призвела до заселення місцевості народом, який тікав перед монголо татарами і необжитій місцині шукав собі порятунку. До цього часу можна віднести і поселення в долині річки Манявка на місці хутора “Бойки” недалеко від водоспаду. Про що свідчить і легенда про заснування села: “Давно то було проходили люди сюди, просили роботу, реєстрували їх тут, вписувала, а місцевих жителів називали бойками.

Обширні землі бояр Доброславичів ще у 19 столітті вабили своєю красою, багатством різного звіра. Можна припустити, що тут було поселення мисливців, які полювали на звіра, адже Галицько – Волинське князівство в той час вело обшивну торгівлю у Західній Європі і Візантією.

Яка з цих версій правдиво доводить, а може і не доводить майбутні дослідження. Різні версії походження назви “бойки2 як етнічної групи українців дещо пояснюють питання, але відповіді не дають. Ще в 1841 році І. Вагилевич став автором версії про походження етнічної назви “бойки”, яку підтримували О. Партицький. Суть гіпотези, яка не спростована по сьогодні і пов'язана з певними історичними подіями, полягала в тому, що назва “бойки” виводилася від назви віддалених кельтських племен боїв, що на початку нової ери заселяли європейські території, які прилягали до земель сучасної Бойківщини. В 1836 році Іван Вагилевич здійснив похід в Карпати у розшуках пам'яток білохорватських племен. Побував за переказами і в Маняві де йому показали “Блаженний камінь” – він передбачав, що це можуть бути рукотворні святині культу слов'ян дохристиянського періоду (3).

В урочищі “Пітушки”, яке належить селу Маркова виявлено камені поскладані по формі відомого кельтського храму в Англії. Хоча говорити про його природне походження важко, але це і можливо і природа показала, це в деякій мірі прояснило б питання заселення Маняви. За те, що на території с. Манява є хутір “Бойки” і це назва йде з незапам'ятних часів і відсуває дату заснування поселення на території села Манява і робить його одним з найстаріших поселень Карпат. Етнічну своєрідність бойків визначала насамперед специфіка їхньої господарської діяльності – переважно землеробство, яке в принципі збереглося і до сьогодні в питанні освоєння невжитків землі. В найстарішій метричній книзі, яка зберігається у церкві “Покрови Божої Матері” на кінець 18 ст. початок 19 століття найбільш поширеним прізвищем було Бойчук, тобто нащадок Бойка. В 50 – х роках 20 століття складалася “Історія міст і сіл УРСР” тут під назвою Манява бачимо, що вона складалася з двох адміністративних одиниць – села Манява і селища Бойки (4). Цей адміністративний поділ був записаний зі слів старожилів, які оповідали, що “Скит Манявський” - монастир був заснований недалеко від селища Бойки. Назва поселення селища відноситься до князівських часів Київської русі, і тому можна говорити про часові рамки нашого послання в сучасному с. Манява.

З усього сказаного вище можна зробити висновок, що поселення в селі Манява одне з найстаріших в Карпатах і історія його сягає в сиву давнину.

Скит Манявський

– естетичний чоловічий монастир східного обряду, український Атос (Афон), визначна пам'ятка духовності, культури й мистецтв, осередокрозвитку народних промислів України, зразок нині дещо забутого східного чернецтва.

Розташований він, як і деякі інші монастирі, на місцях енергетично активних зон планети, сприятливих для очищення і накопичення психічної енергії під час молитов.

Заснував монастир 1606 року в Карпатських Горганах поблизу села Маняви теперішнього Богородчанського району, що на Івано – Франківщинні, Йов (Іван) Княгинський (1550 – 1621), “шляхтич східного обряду”, родом з містечка Тисмениці. Він належав до плеяди видатних представників Церкви, які вели богослужбову і культурно – просвітницьку діяльність.

Йов Княгинський увійшов в історію як письменник – полеміст, літературний критик, митець – іконописець, педагог, книгодрукар і палітурник, знавець іноземних мов, посол князя К. Островзького, визначний реформатор, український святий, примірний щирий молільник, аскет – схимник.

Разом з Іваном Вишенським та Захарією Копистенським 1606 року створили чернечу общину, тобто монастир. Це стало початком, роком заснування Скиту Манявського.

Місце розташування монастиря вважається святим: тут двічі з'являлася Пресвята Діва Марія. Святістю славились також некрополь та зовнішній цвинтар Скиту, де спочиває прах тисяч вірних християн.

Між схилами гір, вкритих вічнозеленими смереками, з цілющою джерельною водою та мікрокліматом, розташоване це унікальне диво зодчих природи.

Фото lorf  на Яндекс.Фотках

Архітектурний монастирський комплекс будівель – це ансамбль цегляних, кам'яних і дерев'яних споруд, обведений високим кам'яним муром з вежами й бійницями. Уся споруда є вдалим синтезом гірського рельєфу і фортифікаційних пристроїв, які з трьох боків омиваються водами потоку Батерса (Скитця).

Упродовж століть тут було місце для молитви, богослужіння, прощ і відпустів, місце для сповіді й очищення. Окрім цього, це було й надійне сховище від татар, турків та інших нападників. Майдан Скиту має багато склепінчастих кам'яних льохів, переходів під землею, що нагадує лабіринт із потаємними виходами в гори.

Як монастир Скит був унікальний і особливий, багатий і привілейований:

1.      Багатолюдний: 200 монахів чоловічої статі.

“Піди на Покуття, - писав Петро Могила, “Найбільший добродій і почитатель Скиту”, - двісті ангелів у тілі проживаючих образ життя Божого проводять”.

Під своєю орудою Скит мав сім філіальних монастирів, зокрема, в Молдавії – Сучавицький, Драгомирецький, Путненський і Нямецький та в Галичині _ в Товмачику, Коломиї, Угорнику. Про останній Михайло Хавлюк видав нарис “Угорницький монастир”.
У 1628 році на Київському Соборі Скит наділено званням прота (головуючого). До його протії належало 556 монастирів у воєводствах

Бельзкім, Галицькім і Подільськім. А ще мав значний вплив на галицькі монастирі в Уневі, Улючі, Лаврові, Підгірцях, Погоні, Крехові (два останні заснували скитські монастирі).

З 1620 року Скит одержав від Константинополя ставропігійський привілей (право). Тобто був самоврядований і незалежний.

2. Вважався духовним трибуналом при виборі митрополитів на Львівську катедру чи на видання богослужбових книг .

Хоч за статутом Скит мав бути відокремлений від світського життя, але він мав вигідні зв'язки з Польщею, Молдавією, Росією та з найбільшими містами України – Львовом, Києвом.
Польські королі Ян Казимир 3, Михайло Вишневецький, Ян 3 Собєський, Станіслав Август, шануючи святість Воїнства Христового і користаючи з надійного сховища, надавали монастиреві різні привілеї.

Хоча Скит розташований у горах, він був монастирем заможним. Монахи дбайливо, як дар Божий, використовували даровані їм і прикуплені земельні угіддя в Маняві, Монастирчанах, Жураках, Горохолині, Старуні, Грабівцях, Перерослі, Раківці, Пасічній, на Коломийщинні та в Молдавії.

Пережив монастир і страшні лихоліття. Перше з них було 1652 року, під час “морового повітря” (епідемії) і друге – цілковите знищення 1676 року під час польсько – турецької війни, за гетьмана Петра Дорошенка.

Монахи не сподівались на закриття Скиту, яке сталося 1785 року. Незадовго перед тим вони провели, кажучи по – сучасному, капітальний ремонт усіх споруд. “Єще можна відчитати, пише Ю. Целевич, - слова: “Року 1781 обновився”, отже, чотири літ вперед замкненням монастиря”.

Мав монастир великі доходи і то, крім милості, зароблені чесною працею чернечих рук. Милостиня від прихожан – богомольців становила малу частку православному Сходу.

Через далекосяжну колонізаторську політику московських царів монахи – паломники з багатьох монастирів України, інколи й мимоволі, перетворювались на шпигунів, агентів, донощиків Москви.

Скит ніколи, незважаючи на всі підступні старання імперії, не належав до Московського патріархату. Тут ніколи не проклинали Мазепи та інших гетьманів України.

Чималі прибутки до Скиту йшли від розвинутого солеваріння. Скитські монахи брали солену ропу в усіх шахтах Солотвинської жупи й переварювали її у мідних котлах (чанах). Щороку в бочках розвозили свій виріб на продаж. Мали вони 24 мажі ( великі вози), запряжені волами ( по дві пари до мажі). У Скиті було розвинуте сницарство ( різьбярство), бондарство. Були цегельня, вапнярка та інші. Все це давало доходи на прожиток братії.

Скит Манявський – відомий мистецький осередок. За свідченням І. Вагилевича, тут були велика бібліотека, яку заснував ще Йов, малярська школа іконопису. Першу церковцю Скиту розмалював сам засновник Скиту і школи. Найбільшого розвитку школа досягла на стику 17 –18 століття, коли її очолив Йов Кондзелевич, славетний український митець. Він розмалював церкви в Лубнах, Києві. У 1698 – 1705 роках створив іконостас для Воздвиженської церкви Скиту.

Ще одну школу – хорового партерного співу – розвинув наступник засновника монастиря ігумен Теодозій, братанич Йова. Про цю професійну

хорову школу з розвинутим п'ятилінійним нотописанням подає широкі відомості академік Елена Тончева з Софії у книзі “Монастырь Великий Скит – школа “Болгарского распева”.

Залишенні дерев’яні споруди ( у тому числі сім церков), численні культові раритети і дзвони були розпродані та пограбовані, а кам'яні будівлі з роками перетворилися на класичні руїни. Нікому й не вірилось у відродження цієї пам'ятки 17 століття.

Реставрацію проводила протягом 10 років (1970 – 1980) Львівська науково – реставраційна майстерня інституту “Укрпроектреставрація” під керівництвом Івана Могитича.

Про музей «Ведмедя»

Музей бурого ведмедя було відкрито 14 жовтня 2006 року за ініціативи Молодіжної громадсько-екологічної організації «Наш дім – Манява». Засновником цього єдиного музею в Україні є Скиданюк Микола Михайлович.

У такий спосіб члени організації та місцеві жителі вшанували чотирилапого звіра, адже він є господарем лісу, символом могутності та частиною нашої культури.

У невеликих кімнатах зібрано понад восьми десятків «ведмежих експонатів». Найголовнішим із них – чучело ведмедиці. Є тут і багато краєзнавчої літератури про життя Карпатського ведмедя. Також у музеї представлені сувеніри виготовлені місцевими жителями, ведмежі

Фото http://МГЕО "Наш дім - Манява"

іграшки, глиняний гуцульський кахель, горнята, годинник.
Зараз в музеї створено виставку картин присвячених ведмежій тематиці та фотовиставку. (Їх кількість становить близько 100 штук: з яких 10 картин та решта фотографії).

У музеї створено невеличку бібліотеку також присвячену ведмедю. Тут є література як і українських так і зарубіжних науковців. Щодня наш музей відвідує велика кількість туристів, проводяться семінари та навчальні екскурсії.

Гідрологічна пам'ятка природи місцевого значення “Манявський водоспад”.

В лісових масивах Маняви знаходиться ще один витвір природи так званий Манявський Водоспад, висотою 18 м. Зараз з метою охорони його об'явлено пам'яткою природи місцевого значення. Добратися до нього можна двома дорогами: перша по руслу річки Манявка; друга по дорозі через село. Друга дорога є більш сприятливою: доїхавши до південно – західної окраїни с. Манява, далі по грунтовій дорозі пішки (2,5 км). При цьому необхідно кілька разів перейти в брід р. Манявку, що при високому рівні води може бути небезпечно. Дійсно це чудова прикраса ландшафту, об'єкт туристичних маршрутів. Долина р. Манявка на протязі 200 м перед водоспадом має у нижній частині вигляд каньйону з висотою стін до 20 м. Нижче каньйону ріка протікає по корінному ложу. Тут спостерігається декілька порогів висотою до 2 м. Водоспад оточує ялицево – букове насадження. Ця місцевість має велику естетичну привабливість.

 Автор: Скиданюк Микола Михайлович

Джерело: http://МГЕО "Наш дім - Манява"