Микулинці: пиво, замок і курорт

Ірина Пустиннікова

Поки олігархи та мільйонери чекають, коли ж закінчиться дія мораторію на продаж та передачу у концесію пам’яток архітектури, в Україні тихо й мирно живе проста родина в простому, хоча й не дуже мирному середньовічному замку. Найсправжнісінькому. 

Пиво короля Сигізмунда

Гадаєте, неможливо таке? На батьківщині найсмачнішого українського пива можливо, цілком. А в тому, що пиво "Микулин" дійсно є суперовим, ні секунди не сумніваються всі ті, хто хоч раз скуштував хмільний місцевий напій — при чому будь-якого з 11 сортів. Тому більшість турфірм, які возять туристів подільськими замками, включають у свій розклад і візит на микулинецьке ВАТ "Бровар". Історія броварні солідна: заснована ще за польського короля Сигізмунда ІІІ у 1596 р. (до заснування львівської пивоварні залишалося тоді ще понад 100 років). Завод розташований зовсім поруч із пам’ятками містечка, на вул. Набережній, 33. За недовгий час, що минув із моменту відродження (1993 р.), "Бровар" уже навіть встиг обрости власними легендами не гірше сусіда-замку. Скажімо, коли будували новий корпус заводу, робітники знайшли… Та ні, не скелет у лицарських обладунках. І навіть не скарб. Знайшли пляшки. Від пива. Датовані, на хвилинку, XVI-XVII століттями. З написом "piwo parowe". Чим не символічна знахідка? Пляшки відразу стали експонатами музею пива при броварні. А в санаторії "Медобори" сусідньої Конопківки живим не фільтрованим микулинецьким пивом… лікують. Секрет місцевого напою — у відсутності барвників та консервантів, а ще в місцевій воді. Але про це трохи згодом.

 Замок на горі

До Тернополя — всього 18 км, тут патріархальна тиша й провінційний спокій. Дякувати варто відразу двом об’їзним дорогам, що в 1980-х перенаправили потік машин траси Чернівці-Тернопіль в об’їзд Микулинців. Так місто, згадане як Микулин ще в "Повчанні" Володимира Мономаха (1096 р.) і Лаврентіївському літописі (1144 р.), відійшло за лаштунки історії, законсервувалося в минулому. Тут дуже мальовничі краєвиди — навіть на розбещене прегарним Поділлям око. А за це вже дякуємо вихилясам річки Серет та вкритим лісами пагорбам. І цілком розуміємо напівміфічного воєводу Микулу, який заснував у такому чарівному місці поселення, чи його суперників по легендарності - монахів, які звели майже тисячу років тому тут Миколаївську церкву.

Укріплюватися містечко почало чи не відразу, захищаючи північні кордони Теребовлянського князівства. Спершу фортеця була дерев’яно-земляною й оберігала за своїми стінами не лише микулинчан, а й жителів сусідніх сіл. А що робити: князівські з’ясування стосунків часом відбувалися під стінами Микулина. Саме тут у 1202 р. князь Рюрик Ростиславович розбив галицьких і володимирських бояр. А далі нова біда — татари. З летаргії занепаду Микулин пробудився лише у 1387 році, вже під Польщею, і вже як Микулинці.

Нове життя, нова назва — потрібен був і новий замок. І бажано не з дерева. В середині XVI ст. Анна з Сенявських, дружина краківського каштеляна Вавжинця (Лаврентія) Спитка Йордана, зводить на підвищенні в північній частині поселення муровану фортецю. В ті часи поселення з фортецею мало неабиякі переваги над іншими, тому не дивно, що вже в 1595 р. Микулинці отримують магдебургію - звільнення від оподаткувань на 6 років та право проводити ярмарки: три щорічних і щотижневі по вівторках.

Оскільки Анна мала лише доньок, далі Микулинці перейшли до її зятя Зборовського, а в 1627 р. — до коронного гетьмана Станіслава Конецпольського, який замок перебудував і час від часу тут мешкав, хоча часи були непевні: Хмельниччина руйнівно вплинула на форпост, а в 1656-57 рр. у лісах під Микулинцями воювали опришки.

Син гетьмана, Олександр Конецпольський, фортецю відбудував, та ненадовго: в 1675 р., після двотижневої облоги, її сплюндрувало турецько-татарське військо Ібрагіма Шишмана. До цього часу помітні на стінах замку сліди смоли, яку оборонці Микулинців виливали на голови непрошених гостей. Турки теж не здавалися: рили підкопи, підірвали одну з кутових башт. І знесилені оборонці погодилися на переговори. Сам візир надав грамоту, в якій обіцяв не розорювати Микулинці та навколишні села, а також за викуп зняти облогу з замку. Гарантом були 30 заложників. Микулинчани зібрали викуп — турки зняли облогу. Невже нарешті, мир? Та де там: уночі яничари захопили замок, вирізавши всіх, хто в ньому був. Отака ціна чесному слову візира.

Попередник Трускавця

Троїцький костел, 1761-79 рр. Фото з сайта www.kolyanko.com.ua

Конецпольські повернулися сюди і взялися за відбудову замку лише, коли турки покинули Поділля (1699р.). Та часи вже були не ті, Микулинці переходять із рук у руки: спочатку до Любомирських, потім до Людвіки з Мнішеків Потоцької (1712-1785 рр.). Нова пані подивилася на старий квадратний замок новим поглядом: стіни ще були майже цілі, але мешкати в такому несучасному приміщенні… Фі, колеги-аристократи засміють. І Людвіка почала Микулинці розбудовувати. Замість непоказного дерев’яного костельчика виростає барочний храм-красень за проектом Августа Фридерика Мошинського, чоловіка онучки пані Людвіки (1761-1779 рр.). За зразок Мошинський узяв придворний костел у Дрездені, зведений Г.Шавері. При Троїцькому костелі був і монастир місіонерів св. Вікентія. Його келії, щоправда, перебудовані, збереглися дотепер. А неподалік фортеці зводиться великий палац, навколо якого розбивається ландшафтний парк. Старалася пані для родини, а її спадкоємці взяли й продали в кінці XVIII ст. Микулинці барону Петру Конопці.

Барон був сином свого часу. ХІХ століття вимагало змін. Конопка мав непоганий зиск зі соляних копалень Велички. Резиденції з парками — добре, але треба при цьому мати якийсь бізнес. Син барона, Ян Конопка (1778-1843рр.), був такої ж думки. Він влаштував у замку суконну фабрику, запросив у місто німецьких колоністів, а ще докорінно перебудував микулинецький палац у стилі пізнього ампіру (від старої споруди залишилося лише два флігелі), задумавши зробити у ньому бальнеологічний курорт. Мода їздити "на води" поглинула Європу, слава Баден-Бадена не давала баронам спокою, тим більше, що місцева вода таки мала лікувальні властивості, а народ ще за турків помітив цілющу силу микулинецьких грязей. Рани, змащені ними, гоїлися швидше.

У 1820 р. Конопка запросив німецьких спеціалістів вивчати місцеві сірчані джерела й грязі, а отримавши схвальний відгук, звів пансіонат за 2 км від міста, біля води. Те село замість Волі Кривицької отримує назву Конопківка. Успішно: в 1832 році в пансіонаті лікувалося 4228 чоловік. І все б йшло як по маслу, якби в справу не втрутився Трускавець зі своїми щойно відкритими джерелами. Ех. На момент закриття пансіонату в 1914 р. його слава була вже в минулому. Відродився микулинецький бальнеологічний курорт тут лише в 1967 р., а ще за 20 років починає працювати й великий санаторій-профілакторій "Медобори" в Конопківці.

Палац, переобладнаний під лікарню.	Навколо палацу - симпатичний парк	Паціентів оточує тиша і спокій.
Фото mr-brut.livejournal.com

Сьогодні в палаці Потоцьких-Конопків тихо й спокійно. На жаль, розкішні інтер’єри були пограбовані у 1919 р., зникли фрески на стінах, щез кудись і архангел Михаїл, що тримав на головному фасаді гербові щити. Та як і сто п’ятдесят років тому, другий поверх підтримують своїми кремезними спинами чотири атланти, а парковий фасад прикрашає восьми пілястровий коринфський портик.

Комуналка з привидами

Останньою власницею Микулинців була дочка Казимира Конопки, Юзефа Рей, що мешкала тут самотньо до самої смерті, поховавши сина та дочку. В замку пані Юзефа дозволила оселитися своїй улюбленій покоївці, сироті Анні. Дочка Анни, Стефанія Балой, до цього часу живе у фортеці зі своєю родиною. Вона й народилася тут в одній із башт у 1933 р. Пам’ятає й німецькі танки на замковому подвір’ї, й ветеринарний лазарет у фортечних приміщеннях, й костел, перетворений на склад міндобрив. Анну з доньками із замку не виселила навіть радянська влада: житло без вигод, нікому особливо й не потрібно, живіть собі, заодно працюйте сторожем при пам’ятці архітектури, читай — власній хаті. Правда, зараз уже не сторожують. Замок потроху помирає: його підвалини закидані сміттям, стіни потріскали від землетрусу, який несподівано струсонув фортечний пагорб у 2002 р.

Водогін  провели самотужки, встановили на башті сателітарну антену, розбили сякі-такі грядки, завели злющих псів, які гавканням відганяють занадто цікавих туристів, які раз у раз пробують потрапити на замкове подвір’я, не вірячи, що це чиєсь обійстя. До обов’язкового додатку до замку - привидів - ставляться спокійно. Начебто бачили щось "таке" над місцем, де в часи останньої війни були скинуті тіла розстріляних червоноармійців, а ще часом навідується дочка коваля, яка сто років тому померла, народивши дитя поза шлюбом. Про підземний хід аж до Теребовлі чули, але не лазили.

Є й інші легенди. Кажуть, дочка Конопки закохалася у хлопця з прислуги, і розлючений барон пообіцяв віддати її за нього заміж лише тоді, коли в парку виросте дерево догори корінням. Хлопець посадив біля палацу два дерева — одне правильно, інше догори ногами. Проросли обоє. Ще недобре подейкують про старий польський цвинтар на горі під костелом. Найпоказніший зі склепів там — якраз Юзефи Рей та її чоловіка Мечислава, доньки Марії. Комусь уже ввижалося, як скорботна дівчина з монумента ходила кладовищем, шукаючи щось. Та що можна знайти тут, посеред старих хрестів та фігур святих і мадонн, крім спогадів? Нічого.

Останні п’ять років ходять чутки, що в замку збудують мотель, начебто вже є іноземні інвестори. Та поки що чутки залишаються чутками, а микулинецький замок — звичайнісінькою комунальною квартирою. З привидами.