Привиди Скали над Збручем

Ірина Пустиннікова

В цьому місті привидів, здається, більше, аніж людей. Навіть так: Скала — місто-привид. Життя все ще вирує серед однакових, як казарми, п’ятиповерхівок колишнього військового містечка і в розлапистому приватному секторі Запотіччя й Толоки, який щупальцями городів розлазиться в усі боки від старого центру. 

Місто-привид

Сам же центр, до останнього камінчика австріяцький, — муляж, декорації міста, де за фасадами старих кам’яниць ховається лише вітер і набурмосені коти. Половина будинків на центральній вулиці, з усіма їх залишками ліплення і мізерними сецесійними балкончиками, позбавлені життя в особі мешканців. Лише Богдан Хмельницький на постаменті, один з десятків штампованих клонів-гетьманів, які зустрічають прибульця з Заходу вже в Раві-Руській, все ще грізно вимахує в бік Польщі булавою. Йому більше нічого не лишається: за Богдановою спиною виростає стіна однієї з старих кам’яниць колишньої Скали-над-Збручем.

В радянські часи горезвісну Переяславську угоду, яку гетьман тримає в лівій руці, свідома і неповнолітня частина населення час від часу відламувала. Національну ідею в цих краях примусово насаджувати не потрібно: самі все знають.

В містечку майже до всього можна поставити префікс "екс": колишня князівська твердиня (одна з трьох найбільших на Поділлі, разом з Кам’янцем і Червоногрудом), колишня вотчина кам’янецького старости Станіслава Лянцкоронського, колишня оселя графа Агенора Голуховського, міністра закордонних справ Австро-Угорської імперії, колишнє військове містечко поруч з шахтами в лісах під сусідніми Бурдяківцями. В шахтах були ракети середнього і малого радіуса дії Р-12.

Україна вже не ядерна держава, Скала вже майже не місто. Охороняти шахти не було сенсу, військові пішли з містечка, забравши з собою його життєву силу. Офіційна статистика грає на пониження: 6 500, 6 000, 5 100 жителів...

Але ж ми начебто про пам’ятки мали поговорити? А головною пам’яткою міста є замок.

Замок-невдаха

Замок тут класний: будь-який турист це підтвердить. Не лубочний, як Кам’янець, Луцьк чи Хотин, з їх інфраструктурою, сувенірними ятками і вхідними квитками, а справжній: поруйнований, запущений, дикий і мальовничий.

Ще на початку XIV століття тут був дерев’яно-земляний форт, поруйнований татарами. Відновити фортецю і збудувати церкву змогли князі Коріатовичі, що правили Поділлям з 1331 р. Щоправда, в 1395 р. Вітольд Великий, князь литовський, відібрав у Федора Коріатовича Скалу. А нема чого дружити з конкурентом, угорським королем Жигмондом Люксембурзьким. Ображений Федір перетнув Карпати і прославився як розумний власник Мукачевого.

По смерті Вітольда місто перейшло у королівську власність, отримало Магдебурзьке право (1443), а в 1515 р. монарх віддав його у прижиттєву власність кам‘янецькому старості Станіславу Лянцкоронському (1465-1535). А вже через рік татари спалили і Скалу, і замок. Довелося відбудовувати, причому в новомодних бастіонних формах — артилерія розвивалася, і архітектура поспішала за нею. Роботи проводились за рахунок міщан, яких за такий внесок на два роки звільнили від податків. Схожий податковий бонус довелося впроваджувати ще не раз: 7 серпня 1498 року король Польщі Ян Ольбрахт надав місту 15-річну податкову індульгенцію, а з 1510 р. міщани нічого не платили в казну протягом десяти років.

У замку квартирував військовий загін, а фортеця стала навіть символом міста: її зображення є на міській печатці з 1531 р. Та татарам до печаток і символів діла не було, вони раз за разом руйнували твердиню. Не відставали і волохи, чий напад у 1538 р. замок зрівняв з землею. Знову берись за відбудову — і міщани взялися: краще з замком, аніж без.

Вся історія цієї фортеці — колекція трагедій і катастроф. Здавалося, на її боці сама Природа: дитинець був захищений стрімкими скелями (того й Скала!) та рікою з трьох боків, з доступного південного боку був викопаний глибокий рів, зведені кам’яні стіни і округла порохова вежа, яка збереглася до сьогодні. І тим не менше Кам’янець, якому в князівські часи Скала була рівнею, лишався нескоренним, а надзбручанська твердиня терпіла поразку за поразкою. В 1620 р. турки напали на місто, спалили більшість будинків, пошкодили замок. В 1648-му козацько-селянські війська взяли твердиню і вигнали звідти польський гарнізон. Особливих руйнувань замок зазнав в 1657 р., коли ним володів трансільванський князь Д'єрдь ІІ Ракоці. Люстрація 1665 р. повідомляє, що "замок, вимурований на скалі і обведений навколо муром, прийшов в цілковите запустіння". Чи не єдиний випадок, коли фортеця постраждала, але не підкорилася, стався на початку XVII століття: Скала була взята в облогу яничарами.

В середині XVIII ст. староста Скали Адам Тарло проводить ремонт оборонних мурів та вежі. На території фортеці будують пишний палац. Літопис за 1765 р. читається вироком: "...через кілька років після закінчення реставрації палац спалено вогнем блискавки і зараз він стоїть пустий, а особливо знищено бічні прибудови". Фатум, не інакше.

Після того, як Доля донесла свій меседж "навіть не думай, це прокляте місце" до всіх господарів замку, руїни залишили напризволяще. З кінця XVIII століття тут не багато змінилося: першою вигулькує з-за повороту дороги кругла чотириярусна порохова башта, далі — двоповерховий палац з гарним різбленням над вікнами, ще далі оборонні стіни, які сходяться на краю виступу під гострим кутом. Немає лише знайомої зі старих світлин прикордонної застави: Збручем пролягав кордон між імперіями Габзбургів і Романових.

Місцеві жителі неквапливо розбирають залишки фортеці собі на огорожі, займаючись цим ще з часів Тарла. Блукаючи замком, дивіться під ноги: за травою (чи кучугурами снігу, це вже як пощастить) легко не помітити проваль підвалів і залишків австрійських окопів. Глибокі ями біля західної та північної стін — сліди діяльності сучасних шукачів скарбів.

Князь Данило, Грушевський і інші містечкові легенди

Тут ми з площини фактів переносимося на територію міфів. Стійка асоціація "замок — скарб — підземний хід" плюс бонус у вигляді привиду. Міфічні князівські скарби вже не шукають — нема. А от "чорні археологи" в 1990-х без роботи не сиділи: коли безробіття на пару з інфляцією вертіло статками міщан як хотіло, а на київській Петрівці за відкопаного "тотенкопфа" давали аж п’ять баксів, руки багатьох мимоволі тяглися до лопат. В 1998 році спеціальна місія з Німеччини ексгумувала останки загиблих тут окупантів і перевезла подалі від Скали.

Зі скарбами розібралися. А підземелля є? Житель Скали Олесь Степовий 1930 р. писав, що з порохової вежі були підземні ходи на всі боки. Що ж, може бути.

Напроти замку, біля греко-католицької церкви (1892) — криничка "Королівська". Начебто тут, поблизу "чорного шляху" зі Львова до Кам'янця, яким гнали татари полонених, проходив князь Данило — платити гарач хану. Тут його і застала зима. Слуги князя викопали криницю, з якої і брали смачну воду.

Збереглася й липа, під якою Михайло Грушевський освідчився своїй першій жінці Марії з Вояківських. Шлюб їх відбувся в Скалі в травні 1896 р. Дехто стверджує, що це не більше ніж легенда.

Голуховські і Скала

А от перебування Голуховських в Скалі — правда. Наприкінці XVIII ст. місто придбав граф Юзеф Вінценти Голуховський (1734-1806)Його знаменитий онук, Агенор Ромуальд Голуховський (1812-1875), намісник Галичини і просто багач, маєток збагачував. Син Агенора Ромуальда, Агенор Адам (1849-1921), народився в Скалі. Він теж досяг кар’єрних висот: служив міністром закордонних справ Австро-Угорщини. Вже його син, Агенор Марія Йоакім Голуховський (1886-1956), був останнім господарем Скали аж до вересня 1939 р.

Голуховські не відбудовували замку: оживити руїну важче, ніж збудувати щось сучасне. Багатії влаштували гарну резиденцію в великому парку в протилежній частині містечка. У 1910 р. задокументовано, що палац був одноповерховим, складався з трьох корпусів, прикрашених гербами Голуховських та їх дружин. Площа ландшафтного парку складала 50 га. Біля лівого крила садиби знаходилася неоготична вежа-капличка. Інтер’єри прикрашали каміни, різнокольорові кахлеві печі, родинні портрети і меблі в стилі Луї Філіпа. Бібліотека налічувала кілька тисяч томів — всі в однакових палітурках. І книги, і меблі, і сам палац поглинуло полум’я війни. Агенор ІІІ, той, що Марія Йоакім, запланував реставрацію маєтку якраз на вересень 1939 року. Не судилося. Німецькі окупанти влаштували в панському маєтку табір примусової праці "Лігеншафт".

До нашого часу збереглося небагато: парк, що більше нагадує ліс, хоча й є пам'яткою природи республіканського значення, сторожка біля входу, огорожа колишніх графських стаєн, самі стайні і симпатичний флігель-замочок, в якому розташувалася лікарня.

Немає і неоготичного пам’ятника наміснику Галичини, що стояв поблизу порохової башти. Зараз на цьому місці насипали могилу героям УПА.

Здається, найяскравіша споруда містечка — заснований Валентином Межеєвським костел Успіння (1719) з меморіальною дошкою на честь Адама Міцкевича. Цей храм мистецтвознавець Григорій Логвин назвав "останнім відлунням готики на Україні". Ще кілька культових споруд перебувають зараз в руїнах: від костелу поблизу цвинтаря лишилася одна стіна, цвинтарна капличка доживає останні роки. Є синагога початку ХХ ст. та показний греко-католицький храм над фортецею.

Небагато? І все-таки Скалу варто відвідати хоча б раз: заради замку на скелях, панорами містечка, де костельна вежа сусідить з куполом церкви — і прогулянки містом-привидом.