Возилів

 – село в Бучацькому районі Тернопільської області. Розташоване на річці Дністер (Перевіз був нижче і вище села за течією річки.), на півдні району.

Складається з двох частин: Долішного Возилова (внизу біля самої річки) і Горішнього Возилова (вверху над схилом каньйону). До села також належать хутір Кут.

Історія.

Поблизу села знайдено бронзові знаряддя праці доби ранньої бронзи (3 тис. до н. е.), поселення і могильник на рубежі перших століть н. е. В 1947 на межі Верхнього і Нижнього Возилова був розораний цвинтар. Геологорозвідка встановила його вік – 6 тисяч років. Поховання були обкладені великими камінними плитами. В урочищі «Кирнички» були знайдені знаряддя праці кам'яного віку, на сільських городах (початок вул. Піски, західна сторона, близько від давнього поховання) до цих пір знаходяться знаряддя праці із бронзи (ймовірно — III ст.. до н. е.).

Перша документальна згадка про село датується 1454 роком і говорить про належність села володарю Теодорику із Бучача. За іншою версією — 1410. Назва села походить від слова возити (перевіз через річку Дністер).

До 1914 року в своєму маєтку жив поміщик Богданович. Від 1914 діяло товариство «Просвіта». До 1939 р. в селі були споживча кооперативе, товариство «Луг», хор, аматорський гурток.

1935 в селі була велика пожежа, що захопила вулиці «Горінка» і «Черешні». 1941 та 1947 – великі повені.

Під час другої світової війни майже вся молодь була в рядах дивізії «Галичина».

В 1967 і 1987 роках збудовані відповідно сільський клуб і торговий дім.

Етнографія.

Мешканці цього села мали свої притаманні звичаї, побут. Наприклад: упала бідному селянинові коровина, то все село робило складчину й купували йому корову; селяни, йдучи в поле, лишали хати відчинені: не замикали їх, злодія в селі не було, але як притрапилося злодійство, як того злодія впіймали, то на місці карали смертю.

Населення.

За даними останнього перепису населення (2002 р.) кількість жителів становить 1216 чоловік (на момент перепису в армії, на навчанні, на заробітках за кордоном знаходилось 30-40 осіб). Абсолютна більшість жителів — українці. Є кілька росіян.

Раніше вважалося, що Возилів — татарська колонія з часів Хмельниччини. Проте археологічні знахідки, документальна згадка (1454 р.), заснування церкви (1557 р.) говорить про те, що на території села з прадавніх часів жили українці. А колоністи татарського походження (вони були тільки частиною населення в певний період чи, за іншою версією, втікачі з татарського полону асимілювали серед місцевого населення, Крім Джерджів і Фещаків поширені прізвища Базиволяк, Бабала, Тимчишин, Павлюк, Лисик, Мацюк, Юзьків та інші.

Возилівські водоспади.

Фото сайта "7 Чудес України"

Возилівські водоспади.

Фото сайта "7 Чудес України"

Пам'ятки:

церква Успіння Пресвятої Богородиці (1991; побудована на фундаменті старого храму 1557). В 1942 році майстри вирішили перебудувати церкву, бо приміщення її було досить малим. При розробці куполів була знайдена записка латинською мовою про заснування церкви – рік 1557. В 1945 році церкву спалили. На цьому місці жителі села побудували і 28 серпня 1991 року відкрили нову церкву.

пам'ятний хрест на честь скасування панщини (1865 в Нижньому Возилові; відновлений 1950),

пам'ятник Івану Франку (1958, скульптор Саранчук).

в 1941 році серед села була висипана могила в честь українських січових стрільців, їх було 8[6]. В 1993 році символічну могилу відновлено.

Персоналії

У Возилові народилися: педагог, доктор гімназії у місті Станіслав (нині — Івано-Франківськ) Данило Джердж, д-р філософських наук М. Шлемкевич, його батько був парохом у Возилові і Сновидові. У селі вчителював український письменник, художник Володимир Воронюк.

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Легенда про Возилів

То було дуже давно. Коло осель над Дністром, в лісах та яругах появилися дикі люди, з бородами, зарослі. Були всі голодні, викрикували дивними голосами. Ловили дичину, нею живилися, трохи ягодами, але того їм було мало. То заскакували вони в село до людей, грабували, кидались на прохожих.

Зібралися в селі на раду і врадили, щоб менше було клопоту від тих диких людей, то кожен мешканець по черзі мав давати якусь їжу їм. Чоловік возив возом їжу тим дикунам. Часто допитувалися сусіди:

— А вже возили їжу?

— Так, возив, — відповідав чоловік.

Так в сусідніх селах і назвали наше село Возилів.

 Записав 1986 р. П. МЕДВЕДИК у с. Возилів Бучацького р-ну від І. БОЙЦАН, 62 р.

(«Неопалима купина. Легенди та перекази Землі Тернопільської», Тернопіль: «Джура», 2007.)