У номері "Вечірнього Києва" за 25 січня в рубриці "Духовність" надруковано статтю Олександра Сагана "І моляться українці… за взяття Казані". Темою публікації є проблема наслідків російського впливу на український православний церковний календар. Останній, на думку автора, містить багато свят, пов'язаних з сумними для українців радощами росіян та імперськими амбіціями Росії. Ці свята, вважає О. Саган, є спадщиною встановленої у 1686 р. залежності Київського митрополита від Патріарха Московського. "Зрозуміло, що Українська Православна Церква Московського патріархату як частина РПЦ не може щось змінити. Але іншим, національно зорієнтованим Церквам, на наш погляд, ніщо не заважає внести корективи до своїх церковних календарів," - пише автор і додає, що він "аж ніяк не намагався зачепити проблему святості тих чи інших осіб або ікон чи подій. Це справа церковних соборів, і вони вже висловили свою думку щодо цього. Проблема в іншому - наскільки етично саме українцям вшановувати деяких історичних осіб, святкувати деякі істориоричні дати, що до нас або не мають жодного стосунку або негативно позначилися на нашій історії". Обрані О. Саганом аргументація та форма висловлювання своїх думок, а також помилки та некоректні узагальнення можуть легко ввести необізнаного з історії читача в оману. Саме ця риса даної публікації та подібних до неї - а таких чимало - спонукає до критичного аналізу.

На початку статті О. Саган стверджує, ніби у домонгольський період на території сучасної Росії ще єдина тоді Руська Православна Церква вшановувала пам'ять лише шести святих - Володимира й Ольгу, Бориса й Гліба та засновників Печерської Лаври Антонія й Феодосія, - а от у Києві з ченців однієї тільки Лаври за той же час канонізували аж 49 подвижників. Але канонізація в історичній практиці Православної Церкви на Русі мала кілька етапів: виникнення народного вшанування, офіційний розгляд церковною владою питання про канонізацію та нарешті сама канонізація, що оголошувала вже існуюче вшанування святого законним з канонічної точки зору і дозволяла підносити до спочилого подвижника молитви по всіх церквах. Вшанування святого мало також різні рівні: місцевохрамовий чи місцевомонастирський, єпархіальний та загальноцерковний. Вказані О. Саганом 49 подвижників Лаври згадуються у присвяченому їм "Патерику Печерському". Але, по-перше, ледь не половину цієї книги написано на території "російської" частини Давньої Русі - у Ростово-Суздальській землі. По-друге, саме у Ростово-Суздальщині ще до монгольської навали канонізували місцевого єпископа-місіонера, що також був колись лаврським ченцем і спочив наприкінці XI століття. Про все це пан Саган чомусь не згадує. Поза увагою залишає він і той факт, що у помонгольські часи, починаючи з XVI століття, в Росії відбулася загальноцерковна канонізація ще кількох відомих за "Патериком" лаврських подвижників, які спочили на російській території як єпископи або засновники нових монстирів. Вшанування ж решти уславлених авторами "Патерика" святих до початку XVII століття обмежувалося - як в Росії, так і в Лаврі - простим переписуванням "Патерика", копій якого, до речі, було чимало створено і на російських землях. У 1619-1643 рр. відбулась канонізація Печерських святих в межах України та Білорусі, 1762 р. її оголосили дійсною й для Росії. І часовий розрив лише між останніми двома датами, дійсно, пов'язаний із поступовою уніфікацією російського та українського календарів після спроби відновлення наприкінці XVII століття єдиної церковної організації в межах колишньої Русі…

До "зайвих" та "неетичних" для православного церковного календаря України осіб і дат О. Саган зарахував пам'ять святих митрополита Київського Петра, що спочив на початку XIV cтоліття у Москві, та святого князя Андрія Боголюбського, а також свята на честь Володимирської та Казанської ікон Божої Матері. "Провину" святителя Петра, який походив з Галичини, автор вбачає в тому, що цей подвижник "все зробив, аби перенести митрополичу кафедру до Москви і тим самим сприяв занепаду Києва як церковного центру Русі". Але ж оселення святого митрополита Петра у Москві було лише окремим епізодом процесу переміщення церковного центру Русі з Києва на Північ, яке почалося ще за попередників святителя. Ще митрополит Кирило, що посідав Київську кафедру у 1250-1282 рр., часто відвідував Північну Русь. В той час в межах підкореної монголами Русі співіснували два центри активного політичного життя - Галицько-Волинське князівство та Залісся. І якщо галицький князь Данило сподівався утворити з сусідніми католицькими країнами антимонгольську коаліцію й скинути чужинське ярмо, то північний князь Александр Невський, відбивши напад на Русь шведів та німців, не мав ілюзій щодо партнерства з католиками. Побачивши, однак, що віротерпимі монголи не віднімають у Русі її душу - православну віру - князь Олександр погодився бути васалом азіатів. Далекоглядний політик, він передбачав, що за умов збереження віри Русь ще поверне собі колишню могутність, а зрадивши віру - зникне. Ця ідея була близькою й митрополиту Кирилу. Він також розумів, чого варта католицька допомога: це добре побачив православний світ у 1204 р., коли хрестоносці пограбували Константинополь. І митрополит сподівався на об'єднання сил усіх земель Русі в боротьбі проти загрози з заходу. Наступник владики Кирила митрополит Максим вже переїхав до Володимира-на-Клязьмі, але не з власної волі, а, за словами літопису, "не стерпя насилия татарскаго". Існує припущення, що переселення ієрарха відбулося внаслідок чітко продуманої політики монголів, спрямованої на приниження політичної ролі Києва: ханам, які навмисне не допускали єданння руських князів і фактичного перебування старшого з них у Києві, не сподобалася надто активна діяльність Київських митрополитів у давній столиці. І тільки митрополит Петро переїхав з Володимира до Москви. Але й він до перебування у Володимирі певний час служив у Києві. Наступники митрополита Петра Феогност, Алексій, Кіпріан, Фотій та Іона частину свого митрополичого служіння також здіснювали у Києві й мали титул Київських митрополитів. Москва ж вважалася лише їх житлом, але не кафедральним містом. Володимир же набув кафедрального статусу, за згодою патріарха Константинопольського, лише у середині XIV століття, але як другий піся Києва. Саме в той час, до речі, Південну Русь приєднали до своєї держави литовці. Через століття, схиляючись до католицтва, вони домоглися створеняя у Києві окремої православної митрополії - аби православні громадяни Литви були політично благонадійними. Цей розділ стався за митрополита Іони…

Втім, висунуте О. Саганом звинувачення на адресу святого митрополита Петра не оригінальне - його можна знайти у деяких посібниках з історії України, виданих протягом 90-х років минулого століття. Але, крім таких посібників, сучасна вітчизняна дослідницька література з історії може запропонувати читачеві й дещо більш виважене. Наприклад, присвячену історії Києва у XIII-XVI століттях книгу видатного археолога Г. Івакіна - дослідника фундаментів Успенського собору в Лаврі та Михайлівського Золотоверхого храму. Саме цією книгою ми й скористалися, щоб "реабілітувати" святителя Петра в очах читачів "Вечірки". Не нове й звинувачення О. Сагана щодо святого князя Андрія Боголюбського - політичного діяча з Північної Русі, тобто майбутньої Росії, який у 1169 році здійснив розорення Києва. Але, по-перше, у цьому розоренні приймали участь не тільки та не стільки "сіверяни", яких деяки дослідники некоректно вважають вже готовими "росіянами", скільки "південні" - "українці" - з очоленої князем Андрієм антикиївської коаліції військ кількох давньоруських князівств, в тому числі південних. По-друге, розорення 1169 року було лише одним з числених епізодів жорстокої боротьби між найсильнішими князями за володіння столицею або просто за збільшення своїх князівств. Не краще поводилися відносно Києва "українці" Всеволод Ольгович, Роман Мстиславич та Рюрик Ростиславич, що посідали чернігівський, волинський та київський князівські столи. Як підкреслює у своїх працях поважний вітчизняний академік П. Толочко, вбачати у домонгольських сутичках Києва з Суздалем перший етап протистояння України з Росією - це перекручувати історію, бо з кінця XI століття й до самої монгольської навали на Русі періодично ворогували між собою також "сіверяни" і "південні". Й, нарешті, по-третє: князя Андрія Боголюбського віруючий народ почав шанувати як святого не за участь у князівських которах ( звичайних тоді явищах), а за мученицьку смерть від бояр у 1174 році… Наступне, що не подобається пану Сагану, це свята на честь "врятування Москви від Тамерлана 1395 року, від Кримського хана Махмет-Гірея 1521 року". Поглянемо у минуле! Обидва свята встановлені на подяку Богу за те, що ні Тамерлан, ні Махмет-Гірей не напали на Москву після молитв її мешканців перед Володимирською іконою Божої Матері - іконою, перевезеною у Північну Русь з Вишгорода під Києвом у XII столітті. До речі, Боголюбським. Може, справді, комусь вшанування згадуваних свят здається недоречним в Україні. Але врятування єдиновірних та історично споріднених сусідів від спільного страшного ворога, та ще й по молитвах перед іконою з Київщини - чи не привід для того, щоб і православним українцям із щирим співчуттям до братів-росіян подякувати Богу?

Нарешті, автора досліджуваної статті не влаштовують свята на честь Казанської ікони Божої Матері: "Воно пов'язане з підкоренням Казанського царства… І в пам'ять про це не тільки росіяни й татари, а й українці 27 липня мають дякувати Богу. Навіть храмові свята в Україні з цієї нагоди встановлювати. Є і ще одна нагода святкування Казанської ікони уже 4 листопада - це дяка за визволення Москви та Росії від поляків 1613 року. А це свято вже не є нейтральним для українців: у війську "супостата"-гетьмана Хоткевича було багато українців із земель, що входили до складу Польщі. Прославляючи цю перемогу, ми святкуємо поразку і занибель наших предків, чому у світі аналогів немає. Тим паче, що не зі своєї волі українці опинилися у 1612-1613 роках під Москвою". Знову подивимося у минуле і побачимо, що взяття Казані відбулося у 1552 році, а з'явлення відомої чудотворної ікони у Казані - аж у 1579 році. Це - одна проігнорована О. Саганом деталь. Але, може, свято на честь ікони відзначається у день падіння Казані? Ні! Переможний штурм відбувся 1 жовтня, а свято на честь з'явлення ікони - 21 липня, тобто у день, коли її знайшли. До речі, вказане О. Саганом 27 липня тут ні до чого. А у роздумах автора про свято ікони 4 листопада дивує логіка: адже росіяни святкують перемогу над поляками-католиками, а не православними українцями, які не з своєї волі пішли на Москву. Чи пан Саган співчуває тим, хто бажав навернути православну Північну Русь у католицтво? Якщо аналізувати історію за такою методикою, то ми повинні викреслити з українського церковного календаря навіть улюблене запорізькими козаками свято Покрови Божої Матері: адже воно встановлене на згадку подій у Греції,хоча у самій Греції не святкується, а на Русі запроваджене Андрієм Боголюбським. Треба також відмовитися й співати у наших церквах "Взбранной воеводе", бо цю молитву склали греки під час оборони Константинополя від очолюваних київським князем Аскольдом русичів у 860 році. Після тієї молитви на морі піднявся шторм, який побив чимало руських кораблів. І яке має значення, що після тих подій Аскольд став християнином? Ми ж - "свідомі українці"! Тож чи не "знущаємося" ми, співаючи вказану молитву, над пам'ятью загиблих предків?

До речі, чудотворний список Казанськї ікони Божої Матері був на початку XX століття вкрадений, святиня опинилася у Європі, де її на аукціоні придбали католики, й тепер перед нею двічі на добу молиться у своїх апартаментах сам папа Римський. Зараз президент Татарстану Ментеймір Шаймієв разом з мером Казані ведуть переговори про повернення святині до рідного міста. Таким чином, увесь світ, навіть мусульмани, шанує всехристиянську святиню, окрім пана Олександра Сагана та його некомпетентної газети.

Владислав ДЯТЛОВ