Стародавній Овруч. Сто років тому тут вперше в історії України було здійснено спробу відновлення храму часів Київської Русі в початковому вигляді. Тоді ж при цьому храмі – соборі святого Василія Великого – було відкрито жіночий монастир.

Свято-Василівський собор в Овручі (фото 1950-х років)

Колись на півночі нинішньої Житомирщини, саме там, де тепер стоїть Овруч, жили племена деревлян. 945-го року князь Київський Ігор, зібравши з них данину, невдовзі повернувся за новою. Але деревляни його вбили під Іскоростенем, тобто біля сучасного Коростеня. Удова Ігоря – Ольга- тоді ще язичниця, відомстила деревлянам, спаливши Іскоростень. Гадають, що з того часу новою столицею деревлян був Овруч. Документально він згадується під 977-м роком, коли відбулася усобиця між Святославовими синами. Літопис розповідає: "Пішов Ярополк на Олега, брата свого, на Древлянську землю. І вийшов на нього Олег. І відбулася битва полків. Переміг Ярополк Олега. І Олег побіг із воїнами своїми до міста під назвою Вручай". Тікаючи, військо Олега створило натовп біля воріт фортеці і збило князя разом з багатьма людьми та кіньми у рів. Потім Олегове тіло знайшли під трупами інших загиблих і поховали поблизу Овруча. За 67 років по тому Ярослав Мудрий вийняв кістки Олега та переніс у Київ, де, окропивши освяченою водою, поклав в Десятинній церкві. Проте місце Олегової могили в Овручі пам’ятають донині. Тепер воно майже у центрі міста.

Охрестивши Русь, святий Володимир, за християнським ім’ям, Василій, побудував у Овручі, як гадають, дерев’яну церкву святого Василія Великого. Через 200 років князь Рюрик Ростиславич звів на її місці однойменну кам’яну. У XV-му столітті в Овручі був заснований Успенський Заручаївський монастир. У другій половині XVІІ-го тут прийняв чернецтво, а згодом став настоятелем преподобний Макарій Токаревський, який і народився в Овручі. Після розорення монастиря поляками подвижник мешкав у Києво-Печерській Лаврі. Потім керував Канівським монастирем, де уславився як добрий пастир, цілитель та прозорливець, а 1678-го року прийняв мученицьку смерть під час турецько-татарського нападу. Через 10 років мощі угодника Божого було знайдено нетлінними та невдовзі перенесено до Переяслава на Київщині. Тому преподобномученика Макарія Овруцького і Канівського звуть ще і Переяславським. З 1942-го року він спочиває у місті Черкасах.

Частку мощей подвижника ще на початку 20-го століття було перенесено до Овруцького Спасо-Преображенського собору. На цьому місці у рік смерті святого Макарія з’явився єзуїтський костел. Він височів на горі, пануючи над Заручанським монастирем, який стояв поруч та не зберігся до нашого часу. Наприкінці XVІІІ-го століття костел став уніатським, а 1831-го року переданий православним. За 106 років по тому храм був знищений радянською владою, а нещодавно відновлений на старому місці, але у новому архітектурному вигляді. Нині це кафедральний собор Овруцької і Коростенської єпархії, утвореної рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви у 1993-му році.

Та головною святинею Овруча є розташований неподалік від собору кам’яний давньоруський Свято-Василівський храм. У післямонгольську добу він обвалився. Згодом між людьми пішли чутки, що іноді вночі на руїнах храму можна почути ангельські співи, відчути благоухання та побачити Божу Матір з Миколаєм-Чудотворцем. Було вирішено спорудити тут малу дерев’яну церкву. Незабаром вона згоріла. Тоді поставили ще одну, але її у кінці XVІ-го століття прибрали до рук уніати, а після цього спалили козаки. Третю зведену тут дерев’яну церкву було розібрано 1784-го року, коли підозрювали, що ось-ось впаде ще частина давніх склепінь кам’яної споруди. Обвал відбувся, проте пізніше - 1842-го року. 1860-го року був розпочатий збір коштів на заходи щодо збереження залишків давньої святині. Овручани тоді вважали її збудованою ще за святого князя Володимира. Планувалося поставити біля руїн кам’яну каплицю, а самі руїни укріпити належним чином. Але заплановані заходи реалізовано лише частково: 1876-го року збудували каплицю, а руїни вкрили дерев’яним наметом.

Наприкінці 19-го століття архієпископ Волинський Модест Стрельбицький закликав віруючих робити пожертви на оновлення святині, але смерть владики у 1902-му році на певний час зупинила справу. 1903-го року Імператорська Археологічна Комісія звернулася до духовенства з проханням сфотографувати та зробити креслення руїн, з огляду на їхній жалюгідний стан. Нарешті, 1904-го року архієпископ Волинський Антоній Храповицький висунув ідею реставрації храму. Розробити проект було доручено архітектору Щусєву. Під час будівельних робіт залишки давньої церкви дослідив архітектор Покришкін. На підставі отриманих ним даних Щусєв скорегував свої креслення. Усі міцні частини руїн було включено до складу нової споруди без змін. Від давнього храму збереглася майже повністю східна вівтарна стіна та частина північної. На місці ж зруйнованих стін обережно виймали цеглини та фіксували на кресленнях положення кожної з них. Потім, створюючи нову кладку стін, їх повертали на попереднє місце. Цеглу типу давньоруської плінфи, потрібну для відтворення втрачених конструкцій, виготовляли на місцевому заводі. У товщі бічних стін, відповідно до простежених у руїнах залишків, відтворили вузькі проходи на рівні другого поверху. На випадок небезпеки вони могли правити за військові галереї для оборони споруди. Коли собор був готовий, художник Блазнов розписав його фресками в стилі одного з храмів Великого Новгорода. На давньоруський зразок створили також іконостас та панікадило. При цьому частину ікон поставили стародавніх, 16-го століття. Металеві балки, що забезпечують міцність склепінь, обкладено дошками, бо у Давній Русі подібні деталі були дерев’яними. 3 вересня 1911 року собор був урочисто освячений.

Аби храм мав належний догляд, при ньому відкрили жіночу обитель. Для неї на схід від собору звели корпус у стилі псковської архітектури.

Обитель діяла до 1935-го року. Закрита радянською владою, вона відродилася у 1944-му році, та 1959-го була знову закрита. Після цього храм функціонував як парафіяльний. Напередодні тисячоліття Хрещення Русі було здійснено реставрацію храму. А 1989-го року настоятель собору, нинішній архієпископ Овруцький і Коростенський Віссаріон, подбав про повернення в стіни обителі черниць. Це відбулося наступного року.

1997-го овручани відсвяткували тисячоліття з моменту побудови першої церкви на цьому місці – дерев’яної, Володимирової... Напередодні відновлення собору вчені висунули думку, що храм споруджений Рюриком Ростиславичем, який князював в Овручі та Києві на межі ХІІ-ХІІІ століть і був, за висловом літописця, "неситий до будівництва", а крім того, подібно до святого Володимира, носив у хрещенні ім’я Василій. Вивчення залишків храму під час відбудови, а особливо пізніші дослідження вчених, додали впевненості у цьому висновку. Час Рюрика Ростиславича - це епоха, коли князі, розуміючи згубність усобиць, вже мріяли про єднання Русі. Вони дивилися на Софію Київську з її пишністю та хотіли щось подібне спорудити хоча б у малій формі. Для цього тип шестистовпного храму, що на межі ХІ-ХІІ-го століть прийшов на зміну соборам, подібнім до Софії, вже здавався надто суворим. І от, архітектори розробляють новий тип храму, що поєднує невелику форму із пишнотою часів Ярослава Мудрого, коли Русь ще була єдиною. Собор у Овручі був одним із таких нових за стилем храмів, але унікальним у багатьох деталях, зокрема у тім, що мав дві вежі зі сходами на 2-й поверх: для церков Русі 12-го це несподіване явище. Цілком вірогідно, що храм спорудив відомий з літопису зодчий Рюрика Петро Милонег.

Вчені вважають, що Щусєв, ставши заручником свого часу, коли даних про архітектуру Давньої Русі було менше, все ж таки не уник помилки. Він не знав, що верхівка храму була більш високою, пірамідальною й спиралася на складну систему арок. Проте в цілому для початку ХХ-го століття овруцька реставрація була дуже вдалою.

Владислав ДЯТЛОВ