«Співуча родина» — мов віддушина

Ванда КОВАЛЬСЬКА, «День»

Нещодавно в Будинку вчителя з великим успіхом пройшов творчий вечір сестер Турчак, присвячений 5-річчю їхнього дуету. Святковий концерт Галина і Людмила відкрили українською піснею «Коріння», доволі символічною для них (як представниць артистичного роду і членів клубу «Співуча родина»).

У них мелодійне, наче переливи срібного дзвоника, сопрано. У Галини — перше, у Людмили — друге. Голоси дуже схожі, і під час співу вони міняються партіями. Отака інтрига зачаровує, надає дуетові особливої чарівності. Навіть давні знайомі губляться: «Хто з вас заспівував ось ці рядки?» Безперечно, і репертуар відіграє важливу роль. Свою віддушину в їхніх піснях знаходять люди різних поколінь. А ще від сестер спадає на глядача світло великої любові — любові, в якій вони з дитинства виростали у своїй сім’ї...

У рік і вісім місяців Галочка гарненько виводила: «Лодка тонет і не тонет, потихонечку пливет, милый любит иль не любит, только времечко идет». Мама збагнула: час подумати про більш відповідний для дитини репертуар. Тим більше, що незабаром у сім’ї з’явилася й молодшенька співачка. Сьогодні в репертуарі Галини і Людмили Турчак, співпрезидентів київського клубу «Співуча родина», — лірика воєнних та післявоєнних років, російська та українська популярна класика, пісні сучасних авторів.

Їхній прадід був дияконом, співав у церковному хорі в Києво- Печерській Лаврі. Дід навчався в музично-драматичному інституті імені Лисенка. Батько — професійний співак. Тітки і дядько теж із музичного світу. Всі, як і Галя з Людою, грають на різних інструментах. Сестри Турчак відвідували вокальну студію, співали в дитячій групі Хору українського радіо і телебачення. І на радіо навіть мали запис якоїсь дитячої пісеньки. А проте...

— Мама була проти того, щоб ми стали професійними артистками. Вважала, що для життя потрібно щось серйозніше і надійніше, — розповідає Людмила. — Може, сподівалася, що ми якось заспокоїмося, більше часу займе сім’я, робота.

Дочки послухалися маму — вибрали іншу справу, яка для кожної стала улюбленою. Людмила на телеканалі СТБ займається костюмами для ведучих. Галина працює держслужбовцем у дуже солідній установі.

— І все ж таки, — продовжує Людмила, — якщо любиш пісню, то вже не можеш без неї жити. На сцені ми з Галочкою почуваємося як риба у воді. А ще нам дуже поталанило, що з ініціативи Галини Михайлівни Лактіонової з’явився спочатку конкурс «Співуча родина», а потім клуб. Це дивовижна людина. У тендітної на вигляд жінки — величезна душа і море невгамовної енергії. Та ще, як вона (доктор педагогічних наук) співає романси! Отож, почали ми Галині Михайлівні допомагати. І водночас у неї вчитися. Важкувато було, поки ми всі разом — активісти клубу — не знайшли свої, які різняться з іншими, форми роботи. А потім клуб почав розвиватися. «Співуча родина» — це організм постійного самовдосконалення.

Рідним будинком для «Співучої родини» став київський Будинок учителя, розташований в самому центрі столиці, за п’ять років у нас сформувалася своя слухацька аудиторія — інтелігентна, доброзичлива, любляча. Погодьтеся, це дуже важливо для творчої особистості. І тим більше, дитини. До того ж, у наших концертах з радістю беруть участь і маститі співаки. Безкорисливо. Де ще є таке в наші важкі часи? «Співуча родина» взяла на себе благодійницьку місію. Крім безкоштовних концертів у Будинку вчителя, ми давали концерти в лікарнях, у дитячих будинках, інтернатах — для дітей і літніх, у Березанській колонії суворого режиму. Однак ми не комерційна організація, грошей не заробляємо, тому виїхати з концертами з Києва кудись в інші регіони не можемо. Дякуємо народному депутатові Олегу Петрову за організацію поїздки на Чернігівщину, в його округ. Дуже тепло нас приймали в райцентрі Короп і в древньому Новгород-Сіверському в дні святкування 55-річчя Перемоги.

Культурно-естетична благодійницька діяльність клубу привертає до нас увагу відповідних фондів. Раді за Юлечку Копилову — вона стала стипендіаткою фонду святої Марії. Навчається дівчинка в спеціалізованій школі імені Лисенка. Росла в нас на очах — до клубу прийшла дитиною. Зараз — лауреат Міжнародного конкурсу юних піаністів «Юрмала-98», солістка дівочого джаз-ансамблю, яким керує її мама Зоя Копилова. Не так давно у Юлі помер батько. Певна річ, підтримка дуже потрібна таким обдарованим дітям.

— Людмило, а що означає «Співуча родина» для вас?

— Для нас — це велика віддушина. Щоб дати вихід творчій напрузі, показати щось із своїх запасників, розвиватися. Зараз ми хочемо підготувати й записати цикл українських романсів. У цьому нам обіцяє допомогти композитор Ігор Дмитрович Поклад. Організаційно, творчо він уже допомагав нам у виданні першої аудіокасети «Тиха вода» — за назвою його пісні.

Ще ми хочемо записати улюблені для багатьох мелодії минулих років — із кінофільмів, спектаклів. Те, що співали наші бабусі, мами, що дороге середньому і старшому поколінням. Дуже цікавить нас російський романс. І він у наших планах. Непогано було б розучити пісні різних народів, що населяють Україну: німців, угорців, поляків, євреїв, румунів, греків, вірмен. Ну і, звичайно, спробуємо показати вічної краси українські пісні. Ось таку колекцію хочеться зібрати.

ЗАМІСТЬ КОМЕНТАРЯ

Нещодавно у «Дні» опубліковано статтю директора Інституту культурної політики Українського центру культурних досліджень Олександра Гриценка «Українській культурі потрібен розвиток некомерційного «третього сектору». У полеміці з Миколою Княжицьким автор обгрунтовує необхідність підтримувати недержавні, неприбуткові організації в культурній сфері. Гадаю, клуб «Співуча родина», членами якого є сестри Турчак, якраз є гарним прикладом такого «третього» культурного сектора.