|
Рукомиш село розташоване на березі р. Стрипи. В ньому є дивовижний печерний комплекс , церквиця з XVIII ст., столітній костел і сучасна хресна дорога з купою стацій. Хоча природа таки править бал – відірвати очі від гротів і скель неможливо. |
||
|
||
|
Історична довідка про село Рукомиш |
||
|
Землі Бучаччини в південній і західній частині покраяні глибокими жолобами річок, потічків із скелястими берегами, приховують кілька невеликих, але дуже оригінальних печер поблизу сіл Рукомиш, які є справжнім дивом природи в Бучацькому районі. Виникли вони переважно в результаті співпраці людини з природою. Вода розмила і вивільнила від мінеральних порід порожнечі, а людська рука відповідно впорядкувала їх: розширила проходи, вирівняла стіни і долівку. На думку дослідників, такі печери є найдавнішими пам’ятками християнства в нашому краї. У них, напевно, перебували перші монахи-місіонери, проповідуючи Христову віру. В одній із таких печер аж до XVIII століття був печерний храм і келії монахів. Вони з’явились тут, зрештою, як і скрізь у нашому краї, у XIII столітті, як Батий зруйнував Київ. За переказами, ченці поселились в цьому благодатному краї у XIII столітті, і ймовірно прийшли сюди з Києва. Вони на північному горбку, з правого берега річки Стрипи побудували дві печери. Одну використовували для молитви, а другу – для помешкання. З часом на цьому місці, чи то з волі християн, чи за допомогою якогось заможного фундатора, тут виріс монастир, де спочатку перебувало двоє ченців. Згодом їх кількість зросла до восьми. В ньому щорічно проводились відпусти на св. Онуфрія, св. Бориса і Гліба, Воздвиження Чесного Хреста. Монастир мав дві церкви: святого Онуфрія та Бориса і Гліба, яка в цей час служила як парафіяльна. З 1712 року в цьому монастирі замешкали три ченці Василіяни з Бучача. Але, коли в 1754 році Микола Потоцький відкрив при Бучацькому монастирі гімназію і розширив помешкання для ченців, то наказав, щоб всі Отці Василіяни із околиць переїхали в Бучацький монастир св. Хреста. Тому Рукомиськиський монастир св. Онуфрія опустів. Але Фадей Венгерський, намісник Рукомиша, майор війська Потоцького і Бучацький комендант, не погодився, щоб монахи доглядали за монастирем аж з Бучача, тому перетворив цей монастир на парафіяльну церкву і забезпечив її доходом. Згодом стару і невеличку монастирську церкву Ф. Венгерський розібрав і в 1768 році добудував нову кам’яну церкву, котру з дозволу владики Лева Шептицького посвятив декан о. Хадзинський. В селі є також греко-католицька церква, перебудована з колишнього костелу кінець XX століття. Варто зазначити, що з переходом ченців в Бучач, скельна церква залишилась, а в ній молились і моляться і досі. Опікується нею місцевий парох о. Михайло Суканець та православна громада церкви святого Онуфрія. Печерний храм уособлює Божий гріб, тому тут завжди лежить фігура померлого Христа, а в страсну п’ятницю саме сюди виносять плащаницю для поклоніння. Численні паломники, котрі знають про це місце, а їх тут особливо багато напередодні Успіння Пресвятої Богородиці, моляться в печерній церкві цілу ніч. Кажуть, ці скелі і молитва у них мають велику оздоровчу силу. Слід зауважити, що Микола Потоцький постійно підтримував церкву святого Онуфрія. Він подарував унікальний дзвін (1756 р.) який зберігся і донині. Однак у трагічні 50-ті роки XX століття, коли закривали церкву, згідно з розпорядженням тодішнього комуністичного режиму, темної ночі вбрали дзвін у мішок, щоб не розбудити тривожним стогоном жителів села і „скалічили” його. Тріщини від важкого удару навіки спотворили його звук. Не дзвенить він уже, як раніше, малиновим передзвоном. Відремонтувати дзвін взявся місцевий підприємець і меценат Василь Бабала, проте повернути колишній голос дзвонові так і не вдалося, адже недаремно кажуть, що „тріснутий дзвін – мертвий дзвін”. Однак бережуть його в Рукомиші як велику святиню.
Та все ж головна святиня Рукомиша – кам’яна фігура святого Онуфрія (кінець 1750 р.) яка прикрашала браму, що вела до печерного монастиря. Як нещодавно з’ясувалось, це остання робота Іоана Георгія Пінзеля – одного з найкращих тогочасних скульпторів Європи. Як свідчать церковні книги тих часів, другу половину свого життя скульптор жив і працював у Бучачі на замовлення графа Миколи Потоцького. І саме тут розміщалась майстерня геніального скульптора, який жив у XVIII столітті. Відомостей про нього практично не залишилось, але саме витесані ним з каменю твори прикрашають ратушу в Бучачі і церкву святого Онуфрія в Рукомиші. Лише найвідоміші храми Галичини, зокрема собор св. Юра у Львові прикрашені скульптурами цього майстра-новатора, який володів неповторною пластикою. Що ж до самого Онуфрія, то за однією з легенд, він прожив в самотності 60 років. Годували його ангели та єдине в пустелі дерево, що давало щомісяця плоди з однієї із дванадцяти гілок. та одного дня знайшов Онуфрія в пустелі монах Пафнутій, побачивши його, Онуфрій розповів історію свого життя і сказав, що на ранок помре. І враз дерево впало. А мешканці пустелі – леви прийшли до тіла Онуфрія і вирили для нього могилу. Пінзель зобразив святого в стані екстазу – зі здійнятими руками, розпущеним волоссям та бородою до колін. Поруч – зламане дерево, а біля ніг – лев. Це одна з кращих робіт майстра, виконана в камені. А сам св. Онуфрій зображений в драматичному пориві, склавши руки перед собою, повернувши голову до лівого плеча і піднявши погляд вгору. Адже недаремно цю скульптуру вважають безцінною. А як вона тут збереглася залишається загадкою. Можливо тому, що після багатьох забілювань у ній важко було впізнати шедевр легендарного майстра. А може берегла її тут вища сила. Про те, що земля ця насправді свята, свідчать історичні факти. В часи турецько-татарських набігів та в роки Першої та Другої світових воєн в цих краях тривали кровопролитні бої і місцеві жителі ховались під величними скелями. Адже через село проходила лінія фронту. І снаряди нібито відводила чиясь незрима рука. А зараз на цьому місці встановлена фігура Матері Божої, яка знаходиться в Гроті печери. Встановлена вона на пожертви однієї з місцевих родин. Скульптором цієї фігури є Роман Вільгушинський. Також церква і печери пам’ятають останні хвилини життя колишнього воїна УПА Юрія Михайловича Михайлецького (1924-1967рр.) Понад двадцять років ховався він у цих краях: в Рукомиші жила його рідна сестра з сім’єю. У 1967 році його хтось помітив і здав в органи. Зрозумівши, що виходу немає і його або поховають заживо, або заарештують, Юрій облився бензином і підпалив себе. Ці гори навіюють якісь містичні настрої. Ось на одній горі виступи, западини, але якщо уважніше придивитись, то можна побачити обриси обличчя, подібного на Христове. Люди давно знали про цілющу благодать Рукомиша. У старі часи, у відпуст, вся долина перед церквою була заповнена возами. Тоді до Рукомиша приїжджало не менше людей, як тепер до Зарваниці, щоб вшанувати відомого пустельника IV століття святого Онуфрія, який в молитвах 60 років провів у пустелі і на честь якого була названа скельна церква, а тепер і кам’яна, що стоїть перед Божим гробом. Нині отець Михайло, парох церкви Св. Онуфрія реалізує тут незвичний проект: він „будує” Хресну дорогу. Одна із стацій Хресної дороги буде присвячена „героїзмові українського народу”. Будівництво стацій фінансують сучасні бізнесмени – меценати, а також вносять свої пожертви жителі сіл Рукомиш, Заривинці, Звенигород. Проте в цьому напрямку є ще багато проблем. Потрібно багато зусиль та коштів, щоб остаточно завершити роботу.
Церква св. Онуфрія побудована в середині XV століття. Пам’ятка архітектури місцевого значення. Церква простих архітектурних конструкцій, з обмеженим членуванням форм і декоративного оформлення. Над вхідною брамою, що веде до церкви колись знаходилась кам’яна фігура святого Онуфрія (кінець 1750 років) робота скульптора Пінзеля, одного з найкращих тогочасних скульпторів Європи. Фігура виготовлена із каменю, висота 98 см., в 2003 р. її зняли і частково відчистили від вапна. Продовжували реставрувати в 2006-2007 рр.Сьогодні фігура зберігається в церкві Св. Онуфрія, в хорошому стані. Легка Лариса Іванівна, директор Бучацького районного комунального краєзнавчого музею. Матеріали з сайту Iсторiя Бучаччини |
