Гора Петрос

Петрос - одна з найвищих вершин хр.Чорногора, знаходиться на пн.-зх. кінці хребта між г.Шешул і г.Говерла у Закарпатській області. Зх. і пд.-зх. схили круті з численними кам'яними розсипищами, пн. та пн.-сх. - урвисті, зі скельними виступами. Є давньольодовикові форми рельєфу. Складається з пісковиків. Вкритий переважно субальпійською рослинністю. Поширені чагарники (яловець сибірський, рододендрон) і ялинові ліси (до висоти 1530-1600 м). Взимку досить часто бувать снігові лавини. Є туристський притулок на пд. схилах нижче полонини Рогнеска. Об'єкт туризму.

Джерело інформації: Географічна енциклопедія України

Вид на Петрос с Говерлы	На Петросе
Фото panoramakiev на Яндекс.Фотках

Легенда про Близницю і Петрос

© Василь Сокіл "Писана криниця"

Близниця - гора, на південний захід від Ясіня. Вершина її - широка полонина. Влітку тут пасеться худоба, а взимку по зледенілих, обсипаних снігом відрогах лютують вітри, безперестанку гуде хурделиця.

Навпроти Близниці - гора Петрос, теж полонина. Про ці гори таке повідають.

Багато сотень років тому на високій горі в глибокій норі жив Страхопуд. Він і на людину, і на звірину був подібний. Голову мав людську, але величезну, як у здоровенного вола. Рот - як у ведмедя. Тіло його було заросле шерстю.

Ходило це страховище і на чотирьох, і на двох ногах. Вилізе зі своєї глибокої нори, спуститься близько до села, сяде на груночку й поглипує на людей. А коли зголодніє, так зареве, що аж земля здригається, дерева тремтять, листя з них опадає. Від такого голосу люди тікали, ховалися, щоб їх страховище не бачило.

А Страхопуд ревів і ревів:

- Я голо-о-ден!

Так вимагав нову жертву.

Щоп'ятої доби люди села по черзі віддавали йому вівцю, теля, чи лошатко, а коли ні овець, ні телят, ні лошат не лишилося - волів, корів, коней. Мусіли, бо коли б не дали, то, борони Боже, Страхопуд міг ціле село передавити.

Скоро настав час, коли в громади залишилася єдина корова, а Страхопуд знову чекає на своєму груночку. Поглипував, поглипував на людей, а тоді голод відчув, заревів:

- Я го-ло-о-ден!..

Здригнулися люди від того голосу, але що мали діяти? Відвели на грунок останню корівчину.

Через добу Страхопуд спустився до села і зажадав жертви. Та люди не мали що йому дати.

Жили в селі сироти-близнята, хлопчик і дівчинка. Мати давно померла, батько теж. Діти від хати до хати ходили й ледве животіли біля людей.

Дізналися близнята, що в селі нема жодної тварини, й нічого Страхопудові дати. Щоб урятувати село від лиха, діти вирішили піти до Страхопуда самі. Спочатку піде хлопчик, а потім дівчинка.

І поки люди думали, як бути, рушив хлопчик (а звали його Петриком) до того місця, на якому щодня вичікував жертву Страхопуд.

А дівчинка-сестричка жалібно дивилася вслід братчикові, і дуже стало їй шкода його. Зірвалася з місця й побігла.

- Петрику-у-у! - кликала. - Вернися!

Не вертався Петрик, ішов далі. Побігла дівчинка йому навперейми, вхопилася за нього:

— Я піду, Петрику, першою, - просила. Бо легше мені самій умирати, ніж твою смерть пережити.

Пробував Петрик перечити, та дівчинка так благала, що він не мав сили далі опиратися. Мовив до неї:

- Гаразд, іди. Лиш заговорюй його, доки можеш, а я щось придумаю.

Пішла до груночка дівчинка, а Страхопуд тільки її побачив, зараз перестав ревти. Дуже втішило його, що нарешті поласує людською кров'ю.

Дівчинка чемно привіталася, і це сподобалося Страхопудові. Не з'їв її відразу, а наказав іти стежкою, яку вмісив до своєї нори.

Але і в нору Страхопуд не пішов, а повів дівчину на гору. Хотів полюбуватися своєю жертвою.

На самісінькій вершині гори чудовисько лягло на землю, щоб погрітися на сонці, бо в той день воно щедро палило.

Дівчинці сказав стати на величезну порослу мохом брилу і дивитися на нього.

Вилізла дівчинка на камінь, але дивитися на велетня не могла. Його великі очища запливали кров'ю, а все тіло було таке гидке й страшне, що розказати не можна.

"Аби швидше з'їв мене й не мучив", - тільки й думала дівчинка.

А чудовисько не поспішало, спочатку наказало їй заспівати. Від страху дівчинка не могла вимовити й слова. Але загадала, що Петрик наказав заговорювати Страхопуда, і якось із бідою заспівала.

А сумно-сумно, бо серце не могло інакше.

— Ні, не сеї, а веселішої, - зажадав Страхопуд.

Та веселішої пісні в дівчинки не вийшло. Тоді розлютився Страхопуд, розгріб нігтями землю, зірвався на дві ноги і наблизився до своєї жертви, простягаючи довгі лапи. Дівчинка з переляку долілиць упала на землю і мовчки чекала смерті.

Вона все чула над самою головою важке дихання, коли його розітнув дивний свист. І враз несамовито заревів велетень, закрутився на місці. Знову щось засвистіло в повітрі, і ще страшніше заревів Страхопуд.

Дівчинка зі страхом підвела голову, бо не розуміла, що сталося. Страхопуд крутився на місці, ревів, а з обох його очей стриміли стріли і лилася кров. І знову в повітрі свистіло, і стріли одна за одною втикались в тіло чудовиська, аж поки не повалився Страхопуд тяжким своїм тулубом на землю.

Бив собою по землі й стогнав так, як стогнуть небо і земля, двори й ліси у велику бурю. Вже трохи отямилась дівчинка, глянула в той бік, звідки летіли стріли, і навпроти, на трохи нижчій горі, побачила Петрика. То він пускав стріли у чудовисько із саморобного лука.

А тим часом чудовисько так ударило собою, що досягнуло дівчинку. Ще одну стрілу пустив Петрик, і Страхопуд упав замертво. Кинувся тоді братик до своєї сестрички, біг, біг, геть задихався, а коли добіг, зрозумів, що сестричка мертва.

Гірко плакав хлопчик, гірко ридав, і так йому стало самотньо на світі, так тяжко, що з горя помер. Надійшли люди, велетня-лиходія на шматки порубали і спалили на попіл, щоб і сліду не стало.

А дітей-близнят оплакали по звичаю гірському і в сиру землю поховали. Гори в пам'ять про них назвали: одну - Петрос, - з якої хлопець стріли пускав, а другу, на якій стояла його сестричка,- Близниця.

Матеріал з сайту "Українські карпати"